Засоби актуалізації читацької рецепції в експресіоністичному контрдискурсі

Abstract

The aim of the research is to identify and analyze the narrative techniques of stimulating the reader’s reception in the expressionist counterdiscourse as exemplified by the prose works of the Austrian writer Gustav Meyrink (1868-1932), using the methods of narratological analysis and receptive aesthetics, as well as the methods of linguostylistic and intertextual analysis. The narrative strategies of expressionism aim to dynamize the communicative relationship between the author and the reader, to bring the reader to an active position, to an open plane of cooperation and interaction, therefore, Richard Murphy suggests defining an expressionist text as a «counter-discourse» that systematically questions the narrative logic and conventions. The montage technique is an important means of encouraging the reader to creative participation: short stories, novellas, elements of other types of art, non-artistic discourses are incorporated into the novels. The narrative space reveals the avant-garde transgressive impulses: the narration seeks to break out into extratextual reality, the artistic discourse «overwhelms» the reader's world, and the paratextual elements tend to «blur» the plane of the artistic work. The expressionist narrative is designed to reduce the distance between the author and the reader, eliminating the opposition between the subject and the object, and restore the common primary element. The receptive resource of the works thus postulates a position of co-creation, and proactive play on the part of the addressee. G. Meyrink's short stories reveal the features of kurzgeschichte (the lapidary style; unexpected and open endings that stimulate the recipient to cooperate; lack of exposition). The titles of the stories contain provocation, outrage and deaestheticization strategy. In addition, Meyrink tends to formulate his own genre titles for his works. Narrative features of Meyrink's prose testify to the experimental nature of the author's intentions, a protest against any conventions and canons, and a desire to destroy the boundaries between the world of narrative and extratextual reality. The representation of the action as an unfinished process brings the reader as close as possible to the diegesis, thus generating a genuine sense of participation.

Мета дослідження – виявити та проаналізувати викладові техніки актуалізації читацької рецепції в експресіоністичному контрдискурсі на матеріалі прозового доробку австрійського письменника Густава Майрінка (1868- 1932), використовуючи методи наратологічного аналізу та рецептивної естетики, а також методи лінгвостилістичного та інтертекстуального аналізу. Наративні стратегії експресіонізму мають на меті динамізувати комунікативні стосунки між автором і читачем, вивести читача на активні позиції, на відкриту площину співпраці та інтеракції, у зв’язку з чим Річард Мерфі пропонує дефініювати експресіоністичний текст як «контрдискурс», який систематично піддає сумніву наративну логіку й умовності. Важливим засобом спонукання читача до творчої співучасті є техніка монтажу: у романний дискурс інкорпоровані новели, оповідання, засоби інших видів мистецтв, нехудожні дискурси. Викладовий простір засвідчує аванґардистські трансгресивні поривання: наратив прагне вирватися у позатекстову реальність, художній дискурс «захльостує» світ читача, паратекстуальні елементи тяжіють до «розмивання» площини художнього твору. Експресіоністичний наратив сконструйований з метою редукції дистанції між автором і читачем, усунення опозиції між суб’єктом і об’єктом, відновлення спільного першоелементу. Рецептивний ресурс творів таким чином постулює з боку адресата позицію співтворчості, ініціативної гри. Коротка проза Г. Майрінка виявляє ознаки курцгешіхте (лапідарність оповіді; несподівана і відкрита кінцівка, що стимулює реципієнта до співпраці; відсутність експозиції). У заголовках оповідань письменника містяться провокація, епатаж і стратегія деестетизації. Окрім того, для Г. Майрінка характерне тяжіння до власного формулювання жанру своїх творів. Наративні особливості прози Майрінка свідчать про експериментальний характер інтенцій автора, протест проти будь-яких умовностей і канонів, прагнення зруйнувати кордони між світом наративу і позатекстовою реальністю. Репрезентація дії як незавершеного процесу максимально наближає читача до дієгезису, генерує відчуття співучасті.