Посттравматичний стресовий розлад: найактуальніша проблема сьогодення

Abstract

Проблема бойової психологічної травми та посттравматичних розладів, що розвиваються в воєнний час, є однією з найактуальніших на фоні загарбницького вторгнення московитів та розв’язаної ними широкомасштабної війни проти України, яка загрожує затягтися на роки, а можливо десятиріччя, і поширитися на інші країни. Постійні артилерійські обстріли прикордонних територій, ракетні атаки, соціальна, гуманітарна та епідеміологічна ситуація на окупованих територіях Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей супроводжуються глибокими психологічними переживаннями не тільки військовослужбовців, а усіх мешканців України, зумовлюють багатофакторність і поліморфність розвитку посттравматичного стресового розладу в сучасних реаліях. Але не зважаючи на ці трагічні події вона цікава через її наукове, прикладне, епідеміологічне значення та ряд інших аспектів. Досі відсутні чіткі теоретичні концепції, що визначають підходи до вивчення психологічних та біологічних механізмів розвитку посттравматичного стресового розладу. Розробляється кілька патогенетичних моделей розвитку цього розладу. Він характеризується широким набором астенічних, тривожних, афективних, поведінкових та психотичних порушень, які погано піддаються терапії. Найбільш ефективним є застосування комбінованої фармакологічної та психотерапії. Антидепресанти – єдині фармакологічні засоби, схвалені у міжнародних клінічних рекомендаціях як препарати першого вибору. Існують і експериментальні методи терапії, але вони потребують подальшого вивчення. Тим часом лише половина хворих досягають ремісії, тому в реальній клінічній практиці широкого поширення набули симптоматична терапія, застосування препаратів поза показаннями та поліпрагмазія, пов'язана зі спробами впливу на різноманітну коморбідну психопатологічну симптоматику. Такий підхід певною мірою відображає наявний дефіцит методів терапії з доведеною ефективністю і нерідко призводить до затягування захворювання, формування терапевтичної резистентності та розвитку побічних ефектів. Загалом ефективність комплексної терапії ледве вивчена і потребує проведення додаткових репрезентативних плацебо-контрольованих та порівняльних клінічних досліджень, а також розробки більш адекватних та ефективних експериментальних підходів до вивчення нових методів лікування.

The problem of combat psychological trauma and post-traumatic disorders developing in wartime is one of the most relevant in the background. The aggressive invasion of the muscovites and the large-scale unleashed by them war against Ukraine, which can threatens to drag on for years, and possibly decades, and then spread to other countries. Constant shelling of the border areas, missile attacks, social, humanitarian and epidemiological situation in the occupied territories of Kherson, Zaporizhzhia, Donetsk and Luhansk regions are accompanied by deep psychological experiences not only of military personnel, but of all residents of Ukraine, causing multifactorial and polymorphic development of post-traumatic stress disorder in modern realities. But despite these tragic events, it is interesting because of its scientific, applied, epidemiological significance and a number of other aspects. There are still no clear theoretical concepts defining approaches to the study of psychological and biological mechanisms of the development of post-traumatic stress disorder. Several pathogenetic models of the development of this disorder are being developed. It is characterized by a wide range of asthenic, anxiety, affective, behavioral and psychotic disorders that are poorly amenable to therapy. The most effective is the use of combined pharmacological and psychotherapy. Antidepressants are the only one pharmacological agents approved in international clinical guidelines as drugs of first choice. There are also experimental methods of therapy, but they require further study. Meanwhile, only half of patients achieve remission, so symptomatic therapy, off-label use of drugs, and polypharmacy associated with attempts to influence various comorbid psychopathological symptoms have become widespread in real clinical practice. To some extent, this approach reflects the existing shortage of proven effective therapy methods and often leads to the prolongation of the disease, the formation of therapeutic resistance, and the development of side effects. In general, the effectiveness of complex therapy is barely studied and requires the conduct of additional representative placebo-controlled and comparative clinical studies, as well as the development of more adequate and effective experimental approaches to the study of new treatment methods.