Клінічне мислення у викладанні медичних дисциплін

Abstract

Як зазначають клініцисти-педагоги, сучасна система клінічної підготовки орієнтована загалом на забезпечення студентів обсягом знань, а не на засвоєння методології лікування. Звісно, лікар зобов’язаний мати певний рівень знань і усвідомлювати необхідність їхнього постійного поповнення, оскільки сучасні темпи збільшення інформаційної маси швидко роблять обмеженим будь-який її обсяг. Друга обов'язкова складова професії лікаря - опанування рядом практичними навичками, спектр яких також неухильно розширюється - від фізикального дослідження хворого й рутинних маніпуляцій до складних методик діагностики й лікування, а також уміння користуватися сучасними технічними засобами. Але найважливіша практична навичка, що визначає професіоналізм і кваліфікацію лікаря, - це клінічне мислення, яке, які будь-яка навичка, має розвиватися в процесі навчання й удосконалюватися протягом усієї лікарської діяльності. Н. А. Ардаматский (1992) виділяє дві складові клінічного мислення - рівень розумової діяльності та її методичне забезпечення. Для розвинутого клінічного мислення характерні оптимальний його рівень і здатність лікаря обрати стиль мислення, що відповідає меті майбутніх дій. Саме в майстерному застосуванні теоретичних лікарських знань щодо широкої розмаїтості конкретних хворих індивідуумів вбачали провідну мету викладання клінічних дисциплін видатні клініцисти-педагоги як минулого, так і наші сучасники. На практиці ж постулат про першочергову необхідність розвитку в майбутніх лікарів клінічного мислення нерідко сприймається спрощено: рівень мислення ототожнюється з обсягом засвоєних знань, методичні прийоми розумової діяльності (аналіз, синтез, узагальнення, абстракція й ін.) опрацьовуються недостатньо, а формування особистісних якостей часом узагалі виходить за рамки предмета виховання. Слід зауважити, що є певні показники особистості лікаря, які формують його здатність до клінічного мислення.